Ядерна енергетика забезпечує стабільне постачання електроенергії зі зниженим вуглецевим слідом, проте будівництво традиційних великих реакторів часто супроводжується колосальними капітальними витратами та тривалими термінами реалізації, що не відповідають стрімко зростаючому попиту на чисту енергію. Саме цю проблему десять років тому намагалися вирішити інженери компанії, яка нині відома як GE Vernova Hitachi Nuclear Energy. Команду очолювали Крістер Дальґрен і Браян Гант. Під час пошуку нових конструктивних рішень Дальґрен запропонував концепцію, здатну кардинально спростити архітектуру малого модульного реактора (ММР). Сьогодні Дальґрен обіймає посаду технічного керівника першого проєкту впровадження реактора BWRX-300 потужністю 300 мегават. Очікується, що після запуску у 2030 році він забезпечить надійною безвуглецевою* енергією приблизно 300 000 домогосподарств.

«Це сталося прямо тут, у моєму офісному просторі», — згадує Дальґрен, розповідаючи зі свого кабінету у Вілмінгтоні, штат Північна Кароліна. «Ми просто запитали себе: “А що, якщо спробувати так?”. На маркерній дошці ми намалювали корпус реактора та клапан. Потім я стер малюнок, і разом із нашим колегою-співавтором Вейном Маркіно ми почали оформлювати патент. Це був дійсно захопливий момент».

Однак шлях від ескізу на дошці до готового до втілення проєкту вимагав наполегливості. Знадобилося кілька років ретельного аналізу та моделювання, щоб переконати як внутрішніх стейкхолдерів, так і зовнішніх експертів у безпеці та інвестиційній привабливості нової концепції.

Від інновації до практичної реалізації

Дальґрен, головний інженер-консультант GE Vernova Hitachi Nuclear Energy, був цілком готовий до цього виклику. Він виріс у Швеції, де атомна енергетика генерує близько 30% електроенергії країни, а свою магістерську дисертацію присвятив дослідженню атомної електростанції у Стокгольмі, яка постраждала від повені у 1969 році.

«Старий реактор все ще перебував на місці, тож я мав можливість піднятися на верхівку корпусу, виміряти з’єднання та спілкуватися з досвідченими інженерами, які могли надати креслення та розповісти про особливості станції», — каже він.

Дальґрена приваблювала ядерна інженерія частково через захоплення складними розрахунками, необхідними для розуміння одночасного потоку рідкої води та пари всередині реакторних систем. Йому також подобалася робота в міждисциплінарній команді експертів з матеріалознавства, гідравлічних систем, хімії, фізики, електротехніки, експлуатації та взаємодії людини з машиною. Цей ранній досвід сформував його переконання, що ядерна безпека має розглядатися як єдина системна задача.

«Задіяна кожна дисципліна», — зазначає він. «Зібрати всіх цих фахівців навколо спільної мети проєктування — це виклик, але саме в цьому й полягає задоволення від роботи».

Безпека, закладена в конструкцію

Команда Дальґрена спроєктувала свій ММР із використанням пасивних систем, які здатні контролювати реактивність та відводити тепло без потреби в змінному струмі або постійному джерелі охолодження. Для забезпечення резервування кожна функція безпеки має два методи активації. У разі аварійної ситуації система розрахована на підтримання безпечного стану протягом до семи діб без електроживлення чи втручання операторів.

Малі модульні реактори надають численні переваги енергетичним компаніям та споживачам. Окрім того, що вони спроєктовані для швидшого та більш економічного впровадження порівняно з великими реакторами, ММР легше інтегруються в наявні енергомережі та не потребують потужних резервних джерел живлення у разі необхідності їхньої зупинки.

«Ядерна енергетика дозволяє виробляти значні обсяги електроенергії, майже не використовуючи земельні ресурси, тоді як гідроелектростанції, вітрові парки та інші форми низьковуглецевої енергетики можуть займати величезні площі», — пояснює Дальґрен.

Створення ядерної спадщини

Сьогодні первинна концепція, яка народилася на маркерній дошці в офісі Дальґрена, перетворилася на повноцінний проєкт будівництва електростанції. Роботи вже набувають фізичних обрисів на майданчику проєкту Darlington New Nuclear Project в Онтаріо, Канада, приблизно за 65 кілометрів на схід від Торонто. Ліс кранів та шахта реактора, що сягає глибини понад 30 метрів під землею, символізують важливий етап переходу технології ММР від стадії проєктування та ліцензування до реального будівництва. Це перший із чотирьох запланованих блоків на майданчику; будівництво кожного має тривати близько чотирьох років. Проєкт характеризується нижчими початковими витратами порівняно з великими реакторами та додатковою економією завдяки серійному впровадженню.

Нещодавно Дальґрен отримав Почесну премію 2026 року від Шведського ядерного товариства за свій внесок у розвиток ядерних технологій. Він опинився у знайомій компанії: його давній друг, фізик Маттіас Ланц, був удостоєний цієї нагороди у 2025 році. Цікаво, що Дальґрен дізнався про визнання його заслуг, коли вони разом відпочивали у Шотландії.

Перед початком будівництва BWRX-300 в Онтаріо Дальґрен узяв камінь із майданчика на пам’ять. Він зберігає його як матеріальний зв’язок із тим початковим кресленням у своєму офісі — нагадування про те, який довгий шлях може пройти ідея, коли організація об’єднується заради її втілення.

«Коли ми починали цей проєкт, над новими атомними станціями працювало, можливо, кілька десятків людей», — каже він. «Зараз нас уже кілька сотень. Створити спадщину, перетворивши ідею з дошки на роботу великої організації, спрямованої на одну мету, — ось чого я прагну досягти. Цей шлях був неймовірним. Дуже цікаво спостерігати, куди ми рухатимемося протягом наступних п’яти-десяти років».

Джерело